В'ячеслав «Матвєй» Матвєєв
старший лейтенант, командир протитанкового відділення 36 ОБрМП
Чим далі окупанти заходять до Маріуполя, тим показовішим стає насильство. Ворог не соромиться камер.
Російські пропагандисти влаштовують шоу з постановочного захоплення міської бази «Азова», яка насправді була зруйнована ударами з повітря, давно покинута і безлюдна. Відзнято рекордний обсяг відео, яке багато днів поширюють російські медіа під заголовками на кшталт «Захоплено гніздо бойовиків».
Підганяється важка техніка. Бронетранспортер російської морської піхоти на камеру довго розстрілює житловий будинок №6 у провулку Токарєва. Танк руйнує будинок №48/2 на вулиці Московській.
відео представників країни-агресора
На іншому кінці міста танки батальйону «Сомалі» з Новоселівки обстрілюють Кальміуський район міста, зокрема палац Металургів – один з головних культурних закладів міста. Фото і відео також доводять, що саме ці танки обстрілювали будинки №9-13 на вулиці Покришкіна, будинок №37А на вулиці Карпинського, будинки №163 і 206А на проспекті Металургів. Так само, як в інших подібних епізодах, пізніше росіяни видали ці обстріли за роботу української артилерії.
Після обстрілу до нашого підвалу зайшли росіяни. Вони мали впевненість, що в наших будинках перебувають сили оборони. Проте самі побачили, що ЗСУ тут не було. Неймовірно, але кілька жінок навіть після почутого стали їх виправдовувати. Казали, що “рєбята просто нє хотят нас расстраівать”. Для мене це було шоком.
відео представників країни-агресора
27 березня ми повернулись на базу в районі перехрестя вулиць Лазарєва та Федорова. Там по нас час від часу неприцільно стріляв120-мм міномет. Після одного з пострілів загорівся генератор. «Каспер» побіг його тушити, і тут почався страшенний обстріл, через який загорілися перший та другий поверхи нашої будівлі. Вона була завалена зброєю, адже у підвалі вже геть не вистачало міста.
На першому поверсі лежали три NLAW, протитанкові та протипіхотні міни, дві скрині тротилу, десятки «мух», РПГ-7 із 20 пострілами, набої різних калібрів, дві коробки з тепловізорами «Арчер», купа приладів нічного бачення, стрілкова зброя від ПМів до «Утьоса» та Barrett. Поки ми намагались врятувати частину зброї та вибратися з будівлі, «Каспер» загинув на подвір’ї. Замінивши «Каспера» на посаді старшого групи, я знайшов нове місце під базу, завіз туди провізію, БК і зброю, яку зміг знайти.
Марiупольськi бiйцi КОРД: Анатолiй «Кiпiш» Д'ячук, «Лакi», Костянтин «Каспер» Телiпайло, фото надані бійцем з позивним Лакі
27 березня загинув литовський кінорежисер, автор фільму Mariupolis Мантас Кведаравічюс. Навесні 2022 року він евакуював жителів Маріуполя, регулярно перетинаючи лінію зіткнення.
Зранку Мантас постукав у двері моєї квартири. Про евакуацію домовилася моя невістка – я бачила його вперше в житті. В мене було лише кілька хвилин на збори, сумку з моїми речами він тягнув на собі. Неподалік від мого будинку на Кронштадтській ми зустрілись з Олександром, водієм Мантаса. Також на нас чекали три жінки. В однієї була донька років 12, в іншої – немовля, яке народилося 28 лютого
Дворами ми пішли в бік машин Мантаса та Олександра, на яких мали виїхати з міста. Пройшли до «вічного вогню» на Лавицького, де востаннє зустріли наших солдат. Привіталися та рушили бульваром Хмельницького в бік проспекту Миру. Біля будинку №37 вирішили зійти з бульвару на подвір’я: там на вогні люди готували собі їжу, а нам треба було нагодувати немовля. Це було фатальною помилкою. Коли підійшли, то почули з будинку навпроти крики. Там був опорний пункт росіян, вони наказали чоловікам рухатися до них. Олександр і Мантас з моєю сумкою на спині пішли до них. Як ми дізналися пізніше, їх роздягали, шукаючи татуювання або синці в районі ключиць, садна від бронежилетів.[1]
Мантас Кведаравiчюс, фото з відкритих джерел
У цей час поруч почався стрілецький бій. Перечекавши, ми вдвох з попутницею вирушили до будинку, де перебували Мантас і Олександр. У квартирі, яку на першому поверсі займали росіяни, я побачила свою сумку. Вона була розірвана, на підлозі валялися мій одяг та білизна. До нас вийшли двоє, яким ми намагалися пояснити, що тут робимо: «Хлопці, вони просто нас евакуюють! З нами двоє дітей! Навіщо ви це робите?» Ми плакали й кричали. Нам відповіли, що розбиратимуться командири. Мантас та Олександр з глибини кімнати гукнули, що все гаразд і треба лише почекати.
Ми повернулися до укриття в іншому будинку і продовжили чекати. Згодом Олександра відпустили, а Мантаса залишили через те, що знайшли на спині синець. Скоріш за все, синець був від моєї сумки. Знову почався бій, і росіяни пішли на зачистку. Увірвалися до квартири, де ми перебували, наставили автомати і кричали: «Тут повно укропш! Лягти на підлогу! Де снайпер?! Якщо дізнаємось, що ви його ховаєте, всіх покладемо!» Від них ми почули, що український снайпер вбив трьох росіян. Потім зламали двері до сусідньої квартири і нас всіх туди закинули, заваливши чимось двері. Під вікно росіяни притягнули якийсь кулемет або зенитку та відкрили вогонь. Згодом ми почули по їхніх раціях «Снайпер – 200! Снайпер – 200!»
Ми чекали на Мантаса всю ніч, а на світанку вирушили до автомобіля. Ще двічі до нас чіплялися росіяни, ми плакали, немовля кричало… Біля буса нас зустріла жінка Мантаса – Ганна Білоброва. Другого квітня вона знайшла його тіло з кульовими пораненнями на купі сміття.
Maxar
