Російська бронетехніка тисне з району «ПортCity» на заході міста. Захоплено лікарню №2. Авіаударом зруйновано Академію поліції.
Наратив російської пропаганди починає змінюватися. Удари по житлових районах Маріуполя, які раніше представлялися діями української артилерії, тепер пояснюють розташуванням в них позицій українських військових.
За інформацією Маріупольської міської ради, протягом перших 12 днів блокади росіяни вбили 1582 мирних мешканців.
Уночі з 11 на 12 березня 2022 було дуже холодно. Марина Артемова прокинулась у підвалі разом з сином десь о 01:30, дитина попросилась погрітись у квартирі. Там ще були цілими вікна, і було міфічне відчуття відносної безпеки. Родину збудили обстріли, які почалися о четвертій ранку. Хутко зібралися, і хлопчик вийшов за перегородку. Марина не встигла – вибухова хвиля вирвала і кинула на неї металеві двері.
«Я зрозуміла, що вони впали на мене, до малого не дістали, зупинились на мені. Що я при тямі, що пройшло небагато часу, я не втратила свідомість, бачила, що сусіди підійшли – нас залишилось дві сімʼї на поверсі, але в них заклинило двері, перед ними шматок стіни впав. Я почала кликати про допомогу, тому що знала, що ще є вище люди. У ті секунди майже одразу я вже під тими дверима почула, що був ще один приліт, і після цього полетіло скло, і впав наш балкон», – пригадує страшні миті Марина.[1] Коли Артемова з сином вибралися з багатоповерхівки, виявилося, що сусіди, які вийшли раніше, отримали осколкові поранення.
Були й такі люди, що виходили до вогню у двір. У них там збиралися якісь кампанії, люди собі сиділи, розмовляли, спілкувалися, досить непогано проводили час – такою була картина, що я бачила. Ось мій будинок стоїть, далі сусідній двір, де люди сидять, хтось приїхав на машині, увімкнув музику, бо в когось було свято – день народження чи щось таке, а буквально через дорогу в інший двір прилетів снаряд розірвався й загинула людина. Тут сидять люди, які спілкуються, наче все добре, а через дорогу прямо у дворі викопують яму й ховають людину.[2]
О 8:20 ми виїхали з «Азовсталі», прибули на місце і хвилин за 20 побачили групу техніки ворога. Якщо не помиляюся, було п’ять Т-72. Бій тривав 5-10 хвилин. Наш екіпаж намагався маневрувати. Кілька снарядів пролетіли повз, але потім керований снаряд, а в росіян вони були непогані, частково пробив броню з мого боку. Добре, що був відкритий люк, через який вийшли горючі гази. Мене відключило, бо я сильно вдарився головою та обгорів. Коли отямився, покликав мехвода, але в танку нікого не було. Я поверхнево оглянув себе, зняв з танку радєйку, взяв свою ручну радєйку, ще раз перевірив, що в танку нікого немає, і виліз назовні.
фото - представник країни-агресора
фото - представник країни-агресора
фото Олена Сугак
Уражені азовцями російські танки
Бій тривав, екіпаж Чупа навалював, бо з боку ворога лишався ще один танк. Я вийшов на зв’язок, і Чуп наказав мені звалювати на завод. Коли йшов через приватний сектор, побачив біля СТО позашляховик із синім маркуванням. Зайшов і всередині зустрів Юру «Таксиста» і Андрія «Коріня». Вони дали мені води та відвезли до «Азовсталі», де я зустрів свій екіпаж. Хлопці були впевнені, що я не міг вижити у тому вибуху. Сказати, що вони почувалися винними, це не сказати нічого. На «Азовсталі» мене оглянули та перевезли на 555 госпіталь. Там лікарі зробили рентген і побачили осколки у нозі. Щодо мого танку, то Чуп розібрався з росіянами та притягнув його на «Азовсталь».
«Освальд» після бою, фото Олексій Братченко
відео АЗОВ
12 березня росіяни пішли у масовану атаку з танками, БТР і піхотою. Ми приїхали на перехрестя вулиці Купріна та Митрополитської, де атакували російські Т-72, і об’єдналися з тими, хто стояв на позиціях. Там були молоді азовці, нацгвардійці та прикордонники. Бій почався практично одразу: по Т-72, який виїхав на перехрестя, стріляли з кількох точок, зокрема з багатоповерхівки. Танк вибухнув із відривом башти.
У цей час молодий прикордонник знищив російський БТР-82А, але з БТР встигли відповісти, і хлопець отримав смертельне поранення у груди (імовірно, це був молодший сержант ДПСУ Андрій Труш). Згодом з’явився ще один БТР із десантом, який рухався у бік лікарні №2. Володимир Малецький, боєць нашого підрозділу, вистрілив з РПГ у задню частину цієї машини, десант розбігся по приватному сектору, і вже там наші хлопці добивали росіян. Всі були на куражі, настрій був прекрасний.
фото - представник країни-агресора
фото - представник країни-агресора
фото - представник країни-агресора
фото - представник країни-агресора
фото Руслан Пустовойт
Автор відео Руслан Пустовойт
До середини березня ми за великим рахунком виконували поліцейські функції, але всеж хотілося працювати за профилем: у штурмовці будівель та на зачистках. Тому наш командир зв’язався з «Азовом» і запропонував допомогу..
12 березня ми отримали інформацію про рух ворожих танків з боку «ПортCity». Взявши гранатомети РПГ-7 і РПГ-22, поїхали зустрічати техніку, але не встигли – з нею розібралися азовці.
Пізніше цього дня нас викликали, коли ворог прорвався на лівоберіжжі та захопив 9-поверхівку в тилу (Морський бульвар, 46). Комусь потрібно було залишатися на базі, тому довелося тягнути жребій. Так усі, крім мене і ще двох бійців, поїхали на спільну з «Азовом» штурмовку. Бій тривав десь шість годин. Усі наші залишилися живі, один отримав легке поранення осколком гранати. Тоді вдалося взяти у полон 12 бійців ворога.
Костянтин «Каспер» Теліпайло з полоненими, фото - Національна поліція України
відео АЗОВ
12 березня годині о сьомій-восьмій ранку я піднявся на другий поверх Академії поліції, де мені потрібно було забрати деякі речі. Краєм ока побачив яскравий спалах і одразу мене оглушило потужним вибухом. Впав на підлогу, відчувши, як на мене летять уламки стін та розбитого скла. Мого колегу вибухом викинуло з кімнати. Оговтавшись, ми пішли в інше крило будівлі, де безпосередньо базувалися. На першому поверсі до нас підійшов чоловік і попросив про допомогу, адже чомусь не відчував лівої руки. Зі спини в районі лопатки в нього стирчав металевий уламок.
Підготувавши всіх поранених до евакуації, ми почали розбирати місце влучання і витягнули тіла колег: Артема Галькевича та Вадима Ісаєва. Обох поховали на території Академії. Після цього дехто з наших поїхав додому, а дехто – з міста.
фото - представник країни-агресора
Академія поліції після російського удару, відео представників країни-агресора
Перед тим, як стати на блокпост біля заводу Ілліча, наш батальйон перебував в полях західніше селищ Гнутове та Черненка. З 8 години вечора 23 лютого по нас почали сильно працювати артою і РСЗВ. Коли ми відходили через Гнутове, нас накрили «гради». Наш БТР був пошкоджений, але жодного 200 в нас на той час не було. Після відходу наші інженери підірвали міст, і ми зайняли оборону вздовж ріки, де чекали на відхід наших сил з району Водяного. Потім ще кілька днів повоювали в полях і перейшли в район заводу Ілліча.
На цей момент в нашого батальйону майже не було БК – лише по два магазини набоїв для автомата в кожного. Їздили в пошуках солярки, води, боєприпасів… Просили в азовців, і вони із нами ділились. Ілліча росіяни штурмувати, напевно, боялися, тому намагались прорватися до Маріуполя через блокпост поруч із заводом на трасі Волноваха-Маріуполь. Блокпост втримували нацгвардійці та «Азов». Дорогу було перекрито ровом, а на схід тягнулася лінія окопів метрів 400-500 завдовжки. Там перебували ми, морпіхи. Окопи рили ледь не руками та гіллям, бо в нас не було лопат. І все це робили вже під обстрілами.
11 березня до нас завітав командир азовців, сержант «Біцуха». Вони десь знайшли СПГ [станковий протитанковий гранатомет] і шукали того, хто добре ним користується. Треба було висунутися вперед для підтримки їхньої групи. В росіян на тому напрямку були склади, вони там дуже спокійно почувались, й азовці хотіли їх «розім'яти». Я був командиром відділення СПГ, добре з нього стріляю, і пішов разом із ними. Ми вдало відпрацювали. Біцуха був задоволений і пообіцяв, що ми повторимо вихід.О шостій ранку 12 березня почався мінометний обстріл блокпоста. Одна з мін прилетіла в дах будівлі, де з радіостанціями працював полковник Апухтін. Інша – в окоп з Біцухою і ще одним «азовцем» [Костянтин «Ейс» Друзь]. Там в землю було вкопано контейнер, поверх якого лежали плити, тобто це був повноцінний бункер. Але хлопці пару метрів не добігли, щоб заскочити всередину. Міна влучила в накат траншеї, їх посікло осколками.
фото - Микола Мисько
З 12 березня розпочався масовий виїзд маріупольців через район оборони на захід у напрямку Запоріжжя. Цивільне населення створило затори на основних маршрутах переміщення військових, розбирало барикади, засипало протитанкові рви на прилеглих вулицях.
Оборона Приморського району звелася до запобігання руйнуванню барикад, контролю автотранспорту на в’їзд і виїзд з міста та утримання кількох спостережних пунктів з протитанковими засобами. На випадок появи ворожої бронетехніки перед бійцями ставилася задача зробити постріл і зміститися на іншу вогневу позицію.
фото - MAXAR
Від 10 березня зв’язатися ні з ким уже не вдавалося. Хтось сказав, що на «1000 дрібниць» біля офісу «Київстару» є зв’язок. Я пішла туди. Думала, що добре знаю своє місто, але коли на вулиці майже немає людей і навколо все розбито, то орієнтуватися стає складніше. Всю дорогу питала в людей, чи правильно йду. Будинки були без вікон, обшивки фасадів зірвані, виглядало, наче пусті остови стоять.
Тоді вже над містом кружляли літаки і скидали бомби. Відчувалося, що вибухи дуже потужні. Падало десь далеко, але могло добряче трухнути за кілька кілометрів. Обстріли тривали постійно, я рухалася перебіжками від під’їзду до під’їзду. Майже дійшла до перетину проспектів Будівельників і Миру, як почався обстріл. Щось влучило в самісінький центр перехрестя. Я встигла сховатися за сходами аптеки. Чула жахливий свист, потім вибух майже поряд, думала, що мене знесе. Але якось пощастило, мабуть, уламки полетіли в інший бік. Усе затягнуло димом. Потім з того боку йшли поранені люди. Йшов хлопець з велосипедом, у нього з руки капала кров на асфальт. У той момент я додзвонилася доньці. Потім втямила, що краще писати смс. Написав, вимкнув телефон. Через якийсь час вмикаєш – приходить відповідь. А ми намагалися щось сказати одне одному, але чутно нічого не було.[2]
фото Дмитро Федосєєв
12 березня на територію лікарні зайшли росіяни. Це були професіонали, прекрасно екіпіровані. Нас поставили обличчям до стіни, обшукували, перевіряли на наявність татуювань – шукали нацистів. Потім вони загнали на подвір’я лікарні бронетранспортери і танк, стали хаотично стріляти по будинках навколо. Сказали, що не хочуть, щоб туди зайшли українські сили. Вони повністю контролювали лікарню та наші переміщення – стояли у коридорах та на сходах. Одного дня росіяни попередили нас, що зараз буде авіаудар по школі №21 [300 м від лікарні]. Сила удару була шаленою, і до нас одразу почали нести дітей. Пам’ятаю дитину 1,5-2 років, наскрізь пробиту склом. Прийшла також мама з мертвою дитиною, питала: «Що мені робити?»
Лікарняний цвинтар. Фото Олени Сугак
Армія РФ обстріляла мечеть в Маріуполі, де ховається майже 90 людей включно з громадянами Туреччини − МЗС
Російські збройні сили обстріляли мечеть Сулеймана Пишного і його дружини Роксолани в Маріуполі, де переховуються майже 90 людей, повідомляє МЗС України в Twitter.
«Там ховаються більше ніж 80 дорослих і дітей, серед яких — громадяни Туреччини», − йдеться в повідомленні.
До статті →
